Семенівська районна рада

Горошинська сільська рада

Сільський голова 
Надточій Юрій Олексійович
тел. 96-7-40
Секретар сільської ради 
Прищепа Лариса Миколаївна
тел. 96-7-40

Горошине (колись - містечко Горошин) — село в Україні, Семенівському районі Полтавської області. Населення становить 828 осіб. Орган місцевого самоврядування — Горошинська сільська рада. Голова села - Надточій Юрій Олексійович.

Історія

Село Горошине, що розкинулося над тихою Сулою, у 2008 році виповнилося 925 років. Як згадується в літературних пам’ятках Київської Русі, воїни-русичі біля фортеці Горошин 1083 року відбивали навали половців, прикриваючи своїми щитами від кочових племен стольний Київ-град.

Горошине – село, центр сільської ради. Розташоване на березі річки Сула та її притоки річки Борис, за 37 кілометрів від районного центру та від залізничної станції Веселий Поділ. Населення 1,1 тис. чоловік.

Горошине – одне з найстаріших поселень Полтавщини. Є підстави думати, що виникло воно як постійне укріплення за часів князювання Володимира Святославича. Згадку про це знаходимо в одному з літописів за 1096 рік. З даного року київські князі здобули біля Горошиного визначну перемогу над половцями.

В другій половині ХІ століття Горошин являв собою один з головних пунктів перемоги Володимира Мономаха над кочівниками.

У 1240 році татаро-монгольські орди Хана Батия зруйнували і спалили Горошин.

У 1363 році литовський князь Ольгерд завдав значної поразки військам Золотої Орди і забрав під своє володіння землі, що лежали за Сулою, аж до річки Ворскла.

З ХІV століття до другої половини ХVІІ століття цією територією володіла Польща.

В 1744 році цариця Єлизавета подарувала поміщику Дем’яну Оболонському два села – Вишняки на річці Хорол та Горошине на річці Сула.

У 1798 році Оболонські мали в Горошиному 1509 душ селян-кріпаків.

Дещо пізніше Горошине купив у Оболонського Дем’яна багатий поміщик Гудим-Левкович, який звів чудовий цегляний двоповерховий маєток над Сулою.

Містечко Горошин з усіма хуторами, а їх було понад 80 (за переписом 1859 року), завжди було вільним козацьким краєм.

У вересні 1941 року село Горошине було окуповане фашистськими загарбниками, а у вересні 1943 року – звільнене від окупантів.

Після війни село було відбудоване.

У наш час Горошине дещо занепало і перетворилося на старе село, тому що за річкою Борис, де колись був хутір Замостя, збудували Новий Горошин. За втілення в життя цього «геніального плану» перетворення природи і обличчя села його мешканці вдячні державній експедиції, яка зробила висновок, що при спорудженні Кременчуцького водосховища в 50-60-х роках ХХ століття значну частину села затоплять води Сули і Бориса. Колись ці дві річки оберігали і годували с. Горошине, а тепер повинні були затопити і знищити його.

Та цього не сталося, тому що експедиція прорахувалася. Але село з їх легкої руки переїхало на нове місце.

В Старому Горошиному зараз немає жодної церкви (одну зруйнували до війни, а другу – в 60-х роках ХХ століття), немає і правління колективного господарства, яке колись носило ім’я Енгельса. Виконком сільської ради перебрався в нове приміщення.

Не так давно одне з найдавніших поселень Полтавщини село Горошине зустріло своє 900-ліття.

Молодіє, квітне село і сьогодні, пишається хорошими людьми, які примножують славні традиції своїх попередників. Славу своїх земляків примножували ударною працею: комбайнер В.Г.Бондар, тракторист О.Г.Бондар, доярка В.П.Борис, телятниця М.М.Похилько та багато інших.

На території колишнього колективного господарства в селі Горошине зараз знаходиться ДП «Семаль» (директор М.М.Тимченко).

Серед кращих людей села Горошине і Горошинської сільської ради:

  • Бондаренко Олександр Якович (1922 – 1983 рр.), який більше 10 років працював заступником голови правління колективного господарства, що в Горошиному, та 14 років очолював колективне господарство в с. Степанівка Семенівського району.
  • Журавель Сергій Григорович (народився в 1930 році), фермер.
  • Кукоба Ольга Павлівна (народилася в 1930 році), вчителька, «Відмінник народної освіти», нагороджена орденами «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапора та медаллю «За трудову доблесть».
  • Кучерський Микола Іванович (народився в 1937 році), доктор технічних наук, нагороджений орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», «Дружба», він заслужений інженер Узбецької республіки, а 5 років тому удостоєний почесного звання «Людина року».
  • Магденко Степан Тимофійович (1915 – 2005 рр.), офіцер запасу системи внутрішніх справ, учасник ювілейного параду в Москві (1985 р.) на честь 40-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною.
  • Пилипенко Лідія Анатоліївна (народилася в 1937 році), кандидат сільськогосподарських наук, вчена в галузі тваринництва по виведенню нової степової породи корів.
  • Рева Галина Яківна (народилася в 1935 році), «Відмінник культосвітроботи», їй присвоєно звання «Заслужений працівник культури».
  • Смаглій Гаврило Трохимович (1905 – 1977 рр.), капітан запасу, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, а також урядовими нагородами.
  • Суржко Петро Андрійович (1903 – 1945 рр.), офіцер запасу.
  • Тесля Марія Ільківна (народилася в 1929 році), нагороджена двома медалями «За трудову доблесть».
  • Тукало Лука Леонідович (1889 – 1964 рр.), під поручник, гусар полку під час Першої світової війни.
  • Швидкий Петро Федорович (1918 – 1975 рр.), працював головою колгоспу 14 років, нагороджений орденом Червоної Зірки.
  • Ярко Іван Іванович (1920 – 1989 рр.), офіцер запасу, нагороджений двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орденом Червоного Прапора, медалями «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта», «За взяття Берліна».

У вересні 1999 року минуло 230 років з дня народження видатного українського письменника, класика нової української літератури, просвітителя-гуманіста, автора безсмертної «Енеїди» і вічно юної «Наталки Полтавки» Івана Петровича Котляревського. Громадськість широко відзначила цю дату.

Усвідомлюючи живу народну мову як основу основ національної свідомості, І.П.Котляревський зробив її активною зброєю народу в боротьбі за утвердження цієї свідомості. Його подвижництво на літературно-мистецькому терені було таким життєво вмотивованим, необхідним, що всі українські письменники, які слідом за ним узялися за перо, не вагаючись, поставили на сторожі рідне слово і звитяжили, змусивши всю Європу визнати, що є українська мова, література, вона в постійному розвитку, живе й безперервно твориться. І цю її життєздатність підкріпили світочі слова Тарас Шевченко, Панас Мирний, Леся Українка, Марко Вовчок, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький. Навіть найяскравіша слава наступників не затьмарила і не притьмарила в народу Котляревського.

У селі Горошине, крім пам’ятника І.П.Котляревському, є пам’ятник воїнам-визволителям в роки Великої Вітчизняної війни та пам’ятник Ф.Єнгельсу.


Пам'ятник Івану Петровичу Котляревському.
1964 р. Пам'ятник збудований 
у зв'язку із 142 роковинами формування в
с. Горошине п'ятого козачого полку.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь