Семенівська районна рада
Семенівський район, Полтавська область

Біляківська сільська рада

Сільський голова 
Мидловець Роман Миколайович
тел. 94-4-31
Секретар сільської ради 
Сушінець Марія Іванівна
тел. 94-4-31


    Село Біляки (нині Семенівського району Полтавської області, колись Заїчинської волості Хорольського повіту Полтавської губернії) розташоване на лівому березі річки Хорол серед широкої розлогої долини, оточеної високими пагорбами, що звуться тут горами.

        Заснувалися Біляки, ймовірно, наприкінці XVI століття, коли малонаселені землі Лівобережної України, що номінально входили до Київського воєводства Польсько-Литовської держави, почали інтенсивно залюднюватися вихідцями з інших земель України, насамперед подніпровських. Рушійною силою народної колонізації цього мальовничого куточка Полтавщини виступали українські козаки.

     За описом 1782 р. населення Біляків складалося переважно із селян-кріпаків (поміщицьких та казенних), а частково з привілейованих виборних козаків, яких вибирали й споряджали на військову службу власним коштом кілька козацьких господарств. Виборні козаки та їх сім’ї звільнялися від податків. До біляківських виборних козаків належали Цапенки, Даценки, Козловські, Кравченки, Дериди, Скрипники та інші. Їхні нащадки донині живуть у Біляках.

       Село Біляки, розташоване на річці Хорол на шляху Миргород – Кременчук, що відгалужувався від Ромоданівського шляху, славилось в давнину своїми рибалками й мисливцями, що добували для себе та на продаж рибу й звіра. У Біляках діяли селітряний завод, винокурня, численні вітряки та водяні млини зі ступами й сукновальними.

         Окрасою старих Біляків була дерев’яна тризубна одно банна Покровська церква, збудована в 1768 році в традиціях української народної архітектури. Церква стояла в історичному центрі села на пагорбі над річкою Хоролом, де вона робила крутий заворот у напрямку озера Голяки. На початку ХХ ст. цю церкву замінив храм, споруджений у єпархіальному стилі. Цю занедбану будівлю, в якій за радянських часів розташувалося то зерносховище, то звалище сміття, розібрали в 1950-х роках. Нині на цьому місці стоїть новозбудована мурована церква еклектичної архітектури. Проте річки тут немає.

      Серед біляківців донині жевріють перекази про відвідини села Біляки Тарасом Григоровичем Шевченком. Як з’ясували шевченкознавці, сталося це десь у липні 1845 року, коли поет-художник разом із Віталієм Васильовичем Родзянком, з яким познайомився на ярмарку в Ромні, приїхав у Василівку, розташовану неподалік Веселого Подолу.

       Виконуючи доручення Київської археографічної комісії, Шевченко оглянув на околиці села руїни давньої будівлі, званої «Мечеттю» (описана в Шевченкових «Археологічних нотатках 1845 – 1856 рр.»). тут він намалював акварель «У Василівці», де зобразив церковне подвір’я з мальовничою дерев’яною дзвіничкою.

        У своєму художньому альбомі художник зробив начерк «Стінка». На аркуші зображено дорогу, що спускається в долину річки Хорол уздовж стрімкого схилу гори, порослої густим дубовим лісом, - це, власне, і є «Стінка». За нею проглядається мис іншої гори та заплава Хоролу із біляківськими урочищами Сотницьке, Гай та Острів, що поросли купами дерев.

        Мальовничі околиці села Біляки надихнуло юного Леоніда Глібова (він народився у Веселому Подолі в родині управителя кінних заводів Родзянок) на одну з перших (ще російськомовних) романтичних поезій, в якій оспівується ідилічний пейзаж та церква Біляків (вірш помічено написом «У Беляках»).

     Український письменник, лауреат Шевченківської премії Микола Шудря (теж, до речі, з Веселого Подолу) вважає, що спогади Глібова роки дитинства і юності у цьому благословенному краю Полтавщини відбилися в його поезії «Журба» («Стоїть гора високая, попід горою гай…»), що стала народною піснею. Що тут йдеться саме про біляківські й заїченські гори, річку, гай здавна оповідають мешканці цих сіл.

      Згадаємо також, що в серпні 1824 р. у Веселому Подолі в маєтку Аркадія Родзянка побував інший геній – Олександр Сергійович Пушкін. Прямуючи на заслання до Молдавії, він завернув сюди, щоб побачитись із красунею Анною Керн, якій присвятив поезію «Я помню чудное мгновенье…».

      Із Біляків вийшло чимало трударів села, діячів науки, культури, літератури. Уродженцями Біляків є, зокрема, доктор мистецтвознавства Михайло Павлович Цапенко (1907 – 1077) – автор праць з теорії та історії радянської, української і зарубіжної архітектури та мистецтва, в 1953 – 1960 рр. очолював Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури Академії архітектури УРСР; кандидат філологічних наук Іван Павлович Цапенко (1914 – 1965) – дослідник епосу східних слов’ян, творчості Івана Франка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького та інших українських письменників; кандидат хімічних наук Дмитро Федорович Даценко (1934 р.н.) – автор праць з теорії й практики високодисперсних речовин, що застосовуються у пожежогасінні та створенні штучного клімату. В галузі публіцистики, журналістики й літератури своє слово сказали Михайло Терентійович Окань, Михайло Якович Павленко, Дмитро Іванович Даценко та ряд інших біляківців.